Universe of Quiet (Вселенная спокойствия)
Сонячному

     Страшний, безмежний морок, все летить, пролітає мимо мене, а я лише слідкую, слідкую, слідкую…
     Я прагну вхопитися хоч за якусь крихітку, хоч за якусь пилинку, але все невпинне, ніщо не торкається моєї сумної руки…
     Неначе схопиш щось, відкриєш руку, щоб поглянути, але бачиш, як легенький пил сочиться крізь пальці… Сумно, адже той пил складає твоє малесеньке життя, а ти не здатна його втримати, не здатна керувати ним. Боїшся власного життя…
     За мить все починає прискорюватися, все летить неймовірно швидко, аж у голові паморочиться, стає лячно, хочеться, щоб усе зникло… однією рукою затуляєшся від світу, а іншу витягуєш кудись у простір, геть подалі з хаосу… сподіваючись, що хтось схопить твою руку, витягне тебе з цього хаосу, де ти тонеш, задихаєшся…
     Відчуваєш, що хтось таки схопив твою благаючу руку, тягне геть з мороку, тягне на світло, тягне туди, де можна вдихнути на повні легені, відчути себе неймовірно легко…пірнаєш ввись, геть покинувши хаос, злітаєш вище й вище…
     Вдихнувши іншого повітря, свіжого, ароматного, заспокоююся. Хочу поглянути, хто схопив мене за руку, хто мене рятує з хаосу, але все залите сонячним світлом. Нікого не видно, і навіть руки міцної немає, просто канат, сплетений зі світла, добра, посмішки…
     Не знаю навіть, що мене тримає, окрім цього світла… Але це схоже на яскраву душу мого гарного Друга. Відчуваю щось певне, тривне, це геть не рідкий хаос. Я стою, насолоджуючись безпекою, вдивляюся в ці гарні місцини. Все ще чую страшні звуки завиваючого хаосу, мороку, з його страшним криком, немов буря звелася величезна, а тут, у цьому куточку світу все непорушне, впевнене, непохитне. Всеогортаючий всесвіт спокою…
     Дивлюсь навколо себе і бачу, що я стою якраз у самому центрі оркану, що мене ніхто не дужий витягнути з нього… Я майже повірила, що та рука покладе кінець тим жахам… але – ні. Вона не може зруйнувати, бо той хаос – то я сама. І я сама повинна приборкати його. Те що було створене мною, мною має бути кероване. Та рука – то сили, відпочинок, а порятунок – то лише я сама…
     Я все ще у самому центрі, немов я – це вісь того страшнючого буревію, немов я створюю його, собі на погибель. Я сама змушую його танцювати навколо мене, але він відокремлюється від мене і починає танцювати танок, наприкінці якого я буду лежати холодною, бездиханною, дуже спокійною, немов уві сні… Буря затанцює мене… Але – Друг…
     Помічаю, як мене огортає легесенький туманчик, що підіймається зі світла, дарованого Другом. І я, огорнена туманом, починаю всміхатися, мені так добре, що я не сама протистою тому хаосу, що поряд є світлий Друг.
     Він стиха, майже непомітно проникає посмішкою у мої думки, видивляється їх. Інколи сміється, інколи хмурніє, довідавшись про них. Деякі думки він роздивляється, пильнує за ними, журить, коли розплетуться дуже вільно. Геть погані думки він руйнує полум’ям гнівливим – тоді вони стихають, зникають. Випалить поле дурних думок і посіє там усмішку – проросте поле сміхом, світлом, впевненістю.
     Полонянка різних настроїв, емоцій, страху, я завше знаходжу тут спокій і впевненість. Дивлюся, як світло навколо мене росте, шириться. Я майже забула, що стою у центрі буревію, за тим світлом геть не видко нічого. Безмежний всесвіт, сповнений яскравими барвами, добром. Він все розпливається, немов червоні барви вранішнього сонця розтікаються по літньому небу.
     Морок хмуриться, гарчить, але відступає, підступно вигукуючи погрози, як пес, що боїться вкусити, але скавучить противно. І так в мене з’являється цілий всесвіт спокою, тиші, всесвіт, в якому я сповнююся любові до життя. Маленька галявина, на якій можна перепочити, щоб далі стояти в хаосі.
     Окутана настроями чарівного Друга, я знаходжу тут відпочинок, проймаюся ним наперед, бо знаю, що Друг не має жити за мене, не має проживати моє життя, в нього є власне. Він надає відпочинок мені, спокій, а живу я сама. Так і треба. Самій. Самій, але з іншими…
     Привітавши мене в своєму всесвіті, він сповнює мене своїми мудрими речами. Спокійно, повільно викладає знання, знаходить мене, загублену у власному безмежжі, розповідає про складові мого світу, вказує на добре, вказує на погане. Вчить вирізняти себе з хаосу. Витягує мене у свій спокійний всесвіт, щоб навчити керувати тим, що зветься моїм життям. З доброю усмішкою тлумачить, що я сама створюю і жахи і хаос. То все – ілюзія, сплетена мною у вільну годину. Схопить за вуха якусь з моїх думок, яких я так боялася, піднесе до мене і показує – що то геть не страшно. Вона не кусається. Світить мені, розповідаючи, що я сама змушую все рухатися. Заспокою я свої думки і буря стихне, загине.
     Тяжко мене вчити, дуже тяжко, але він не показує люті. Завше всміхнений, привітний. Пихне вогнем, випалить дурниці, і відпустить мене, трішки розумнішу, щоб я плела гарні думкування.
     Повертаюся я до свого хаосу – о диво – він застиг. Ледь-ледь плентається навколо. Тут вже й я хоробрішаю, згадую науку Друга. Входжу в центр стиглого хаосу – не кусається, не нападає. Зойкну, злякаюся на мить якоїсь чудасії – сіпається хаос, сичить зміюкою, хоче закружити мене до погибелі в своїх обіймах. Погляну на себе – манюсінькій промінчик світла зоріє з мене. Всміхнуся йому, знаючи, що то Друг дав у дорогу мені цю дивину.
     Поринаю в себе, дивлюся – там все сяє тим же іскристим світлом. Стихаю я, стихають жахіття – світло вивільняється, витанцьовує кола, завиває мене в безпеку, спокій, впевненість, добро. В’язне хаос, гине погань в тому грайві. Лишається поряд мене тільки гарне.
     Згадую часи, коли все летіло неймовірно швидко, аж повітря свистіло. А тепер – підхожу, торкаюся чого тільки забажаю, направляю в різні шляхи, куди тільки вигадати здатна. Щось лишаю біля себе, ніжу його своєю рукою, оберігаю дорогоцінні зерна життя. Навчилася таки, попри всю недовіру. Пручалася життю, але Друг переконав лишитися. Дзенькую йому…
     Всьому я королева, все мені підвладне. Жах не душить світло і воно розгортає своє покривало на цілий всесвіт. Не забуваю я, хто дав мені цей дарунок. Сама знаходжу стежку до Друга – тепер не соромно показатися на очі. Зазираю в очі – пишається. Бурхливими хвилями радощів розкочується мій сміх, світло. Все таке осяяне, все таке гарне, чарівне. Споглядаючи, Друг відпочиває. Стиха всміхається своїй могутності.
     Все налагоджується в моєму світі, але я так само приходжу посидіти у всесвіті спокою, подихати чарівним повітрям із ароматом добра, спокою. Подивитися на небо всесвіту, щоб побачити малесенькі, тихесенькі кумедні зірочки :), якими заквітчаний увесь всесвіт спокою, добра. Сповнена чарівної музики, що стиха проливається з-за зірок, я стаю схожою на володаря цього безмежного храму. Пройде трішечки часу і я зможу стати такою ж променястою. Лиш бережи себе, чарівний Друг, лиш бережи всесвіт спокою…