Юленятко. Мрія.
Дівчинці, що розливала
зорі на моє життя

     Ніколи не відаєш, що допоможе мріям збутись. Познайомилася я з нею ще тоді, коли в неї все було добре. Вона все метушилася, така малесенька, така гарнесенька. Щоб вона коли спокійно сиділа? Ні. Не пригадаю. Бігала поміж дерев і заходилася сміхом. Її не видко з-за дерева, лиш сміх її літає повсюди. Я споглядала її тихенько і собі всміхалася. Такою посмішкою, як ото старий дід всміхається у бороду. Тільки ж я без бороди, не подумайте якого лиха. Вона забігала в трави і кружилася, кружилася… Потім навмисне падала і все мені казала:
     - Наступного літа і ти так зможеш. Ми вдвох це зробимо. Адже зробимо?
     Нічого не передчувалося і я хитала важкою головою, не маючи сил відмовлятися, бо вона підбігала до мене і починала трясти-струшувати з мене згоду. Така вже вона була, моя дівчинка – ніколи не відпускала від себе, як вчепиться своїми рученятами в кого, то все на світі видушить. Але то приємно, дивитися як вона сяє.
     Вона на мить притихла, потім підбігла до мене, грайливо скрутила моє вухо і пита:
     - А ти не брешеш? Га? Не брешеш? – і знов розливалася сміхом, вже виціловуючи мене.
     Роздратований нашим галасом, хтось виходив на подвір’я і сварив її пальцем. Вона на мить притихала, оченята бігали по всіх закутках, відшукуючи щось неіснуюче, потім підводила очі до неба, сплескувала руками і, намагаючись зробити серйозний голос, прохала:
     - Ой, тьотю, не гойкайте на нас, а то мене у театр не візьмуть, коли не навчуся гарно бігати.
     Ні про яке сваріння вже не йшлося. «Тьотя» реготала так, що вичавлювала сльози з очей, дивлячись на це створіннячко, що вже зробило з свого обличчя якусь мордочку і уважно дивилося на тітку. Та змахувала на нас рукою і йшла шукати холодної води, щоб хоч якось зупинити свій регіт.
     Театр. Одна й найбільших її мрій. У своїх шість рочків, Юля вже гарно знала, до чого прагнула. І мене навчила завше чогось жадати. І не просто, а досягати мети.
     Така вже вона розумничка в мене була. То дід її навчив. Кожен вечір забирав її на коліна і розповідав усілякого. Не дивився, що така вона ще мала. Вчив, як дорослу. Він розумів, що зараз вона мало уторопає його слова, але згодом, коли підросте, воно все-все пригадається.
     Ото він і до театру її привчив. Рочків їй п’ять було, як дід повів на виставу. Спочатку – на лялькову, щоб поглянути, чи сподобається таке. А вже цією весною він якось взяв її у справжній театр, де грають дорослі. Мабуть, йому просто не було на кого облишити дівчинку, а самому дуже хотілося на виставу. Ото й повів. Тихесенько вона сиділа і зачаровано дивилася, як люди бігають по сцені. Потім все дома міняла наряди і щось белькотіла у своїй кімнаті. Полонив її театр і дуже серйозно. Тільки й балачок було про те, як вона підросте, а через декілька років дід запише її до студії.
     То сиділи ми поряд і Юля скубла кленове листя з дерев, сама виплітала якусь дивовижу, й мене навчала. Сварила мене, била по руках, коли я робила помилку. Ляпне стиха віточкою по мені, а потім поцілує і сміється:
     - Я з тебе людину зроблю.
     Наплели ми прикрас – віночків, шарфиків, спідничку, браслетки. Начепила на мене те безладдя, примовляючи:
     - У мій театр ласкаво прошу, пані. Не скидай браслетів і вінок, бо не пущу. Сьогодні будеш дивитися на мене. Примічу, що в сторону відвернулася – ото тобі не солодко буде. Не візьму більше тоді тебе наступного року у театр. Так і сидітимеш тутечки. А так акторкою станеш, я буду тебе виховувати, бо хто відає, що з тебе вийде, мала негіднице. Хто б міг подумати – я вся набігалася коло неї, а вона хоч би ворухнулася. Так-так, пані геть розлінилася. Он яка поважна стала. І не сколихнеться.
     - Я ж не силю, сонечко.
     - Та все ти силиш. Чуєш? Ти мене чуєш? Так? ТАК? Як і наступного літа будеш сидьма сидіти, то буду бити нещадно.
     - Юлю, ти ж завше тільки цілуєш.
     - Мовчи! Хто ж так з акторкою розмовляє? Ох і не вихована ж ти. Бити тебе треба ще багато. Я ж кажу, я зроблю з тебе людину! – гримить вона крізь сміх і знову цілує мене: - Ну не сумуй.
     І собі почепить браслетів, шарфик перекине на плечі, ще й спідничку кленову натягне. І в тих зелених шатах вона розливає свою дитячу світло-ніжну душу на все, що тільки бачить. Розгортала руки, немов крила янгольські і, припадаючи до землі, летіла понад квітами, підбігала до куща, брала тендітно віточку в долоні і лепетала з нею, все казала яка вона гарнесенька, зеленесенька і ще бо зна яка есенька. Вклонялася їй на останок, змахувала уявними (а мені здавалося, що геть справжніми) крилами і підбігала до вишні. Обіймала її стан міцно і, відкинувши голову назад, гордовито цвенькала:
     - Що? Ви вражені моєю грою? Куди вас вразило? У серце?! Ах… спасибі. Що? Безнадійно закоханий поклонник? О, ну досить вже вам, пане. Ой, не лоскочіть мене своєю бородою, забирайтеся геть, негіднику. Хто ж лізе цілуватися без квітів? Хоч би нарвали трави з корінням, та встромили мені в руку, а то бач який палкий! Що? Іншим разом? А ну геть я сказала, бо як уперіщу палкою, то будете знати! А… Ви мені вишень принесли… Ну так би одразу й сказали, любчику. Де ж вони? Хахаха… Як за вухами?! Ну й пустун… Я зараз закохаюся… Що? Вам вже час іти? Ну заходьте ще, ввечері я гратиму на великій сцені. Мабуть, балет серед кусючих комашок. А ви тоді візьмете мене на руки і відгоните все, що мене кусатиме. Я ж така вродлива, що ви повинні цінувати, коли я з вами ласкава. Ну що ти мовчиш? Як звати тебе хоч? Влад? Отой загадковий Влад? Га? А… Ну що всміхаєшся, хоч би поцілував… Ввечері? Ну згода, тільки бороду відріж, а то мені лоскітно. Що? То не борода? А що? Сміття прилипло? Ні? А що тоді? Як нема бороди?! Хіба ви мене ще не торкалися? А з ким то мені так лоскітно було? Ой! Вам не добре? З ким то я була? Ой… пане, забудьте. В мене ж не ви один. Я тут всіх причарувала. Ну чого насупився, приходь увечері, я сама тебе поцілую, і весь вечір проведу з вами. Пху, пане, не чіпайте мою зачіску, от уже ж манери. Що ота сидить не зворухнеться, що ви противно псуєте зачіску акторці…
     Потім скинула все листя на землю, підійшла тихенько до мене, погладила моє волосся ніжно, поклала руку на моє плече і спитала:
     - Ну що, моя маленька дівчинка, тобі веселіше?
     - Так, - трохи сумно відповідала я, жалкуючи, що не маю змоги до неї приєднатися.
     Тоді вона обіймала мене і тихесенько лежала зі мною в кріслі, злегка розгойдуючи його, щоб обдувало вітерцем.
     - Ну не сумуй, ось ввечері прийдуть Влад, Алекс, В.П., ще хтось і тоді буде тобі гарно.
     - Мені і з тобою гарно…
     - Як буду я в театрі грати, то тільки для тебе, щоб ти всміхалася.
     А коли земля падала у вечір починалася справжня вистава. Дорослі залишали нас на хлопців, самі розважаючись у будинку. Все навкруги ставало іншим, загадковим. Ми вмикали у кімнаті світло і жовте сяйво з вікна випадало на вулицю. Юля заходила в той простір і починала містерію. Що тільки не вигадувала та гарнюсінька дівчинка! Потім підгукувала до себе Алекса і щось шепотіла на вушко. Той підходив до нас і казав, що акторка не бажає, щоб їй аплодували. Ми ж і сиділи мовчки, здивовані. Юля зачиняла руками обличчя і робила вигляд, що гірко плаче. Тоді Влад підлітав до неї, садив собі на плечі і мовляв м’яко:
     - Юленятко, не плач, я тебе на руках носитиму.
     З тими словами наше Юленятко припиняло театрально тужити і показувала мені малого язичка, задоволена тим, що знову змусила Влада носити її немов королеву під самими небесами.

Ніколи не відаєш, що допоможе мріям збутись.

     Коли наступного року я зустріла мою улюбленицю, вона розкраяла мені душу – дівчинка більше не могла ходити. Всі сумно згадували, яка вона була минулого літа, як цвірінькала з людьми, деревами, повітрям. Влад вже все знав і наче й нічого не сталося, носив Юленятко на руках. Вона ж і залишилася такою королевою, тільки вже не била нікого і не гойкала. Стиха цілувала, щоб ми не сумували про неї.
     Я мало що розуміла, до чого це призвело. Чи… мало призвести, адже моя дівчинка дуже вперта.
     Розуміла просто, що маю жити нерозлучно з нею, щоб вона не сумувала.
     А одного вечора, коли ми сиділи з нею під вишнями, хтось увімкнув у кімнаті світло. У мені наче хто дірку в голові випалив: Театр! Вона поглянула на мене, зойкнула: «Юленятко…» і зронила свою семирічну голівку мені на коліна. Не знала я що їй казати, як стишити її. Я й з собою не могло впоратися. Я виповнила багато з її мрій, але не цю. Довгі ще роки я мучилася тим, що вона стиха мріяла сценою.
     Ростили ми дівчинку всі гуртом. І Алекс, і Влад, і я потроху. Хоча… що, я? Я ще й саме росло. Як тільки видавалася можливість, Влад завше носив Юленятко на руках, хоча й доросла вона вже була, але так він хотів – щоб вона не ніяковіла перед нами. Цілував її, примовляючи: «Просто в нас дім маленький, тобі нема простору, щоб розпушити крила і літати самій, ото я й носитиму янгола сам, щоб не зранилася»
     Не знаю, як в неї на душі було, але зовні вона не показувала слабкості. Одного вечора, коли їй було вже років чотирнадцять, дівчинка знову згадала про театр. Не понуро, без поразки, а згадала так радісно, що ми й помліли гуртом перед нею. Ну що їй казати? Але вона розказала все за нас. У нашому місті одна благодійна організація створила театральний гурток для людей з особливими потребами. Вона вже про все домовилася, записалася туди, тільки прохала відпустити її. Та що боронити дівчинку від мрії?
     Юля розквітала, відпрацьовуючи свою роль. Вкладала всю себе туди, тільки й розмов було, що про той театр. А то була якось притихла. Перелякалися ми, що не складається у дівчинки трохи мрія, й самі принишкли. Якщо вона не осилить таку мрію, на що ж ми тоді здатні? Хіба буде все по-старому? Вона якась понура з лиця, а дивиться лукаво. Оченята сяють. І мовчить. Мовчить так, що в нас по спині вже якісь комашки почали бігати від нервування. Вичавила з нас усі нерви, терпіннячко і заявляє:
     - Ну що ви бігаєте коло мене навшпиньки? Наш гурток їде на міжнародний фестиваль у Польщу виступати на справжню величезну сцену!
     Зраділи ми неймовірно, що допомагали такій дівчинці. Сміялися досхочу, як згадували далеке тепле дитинство, «балет серед кусючих комашок».
     Така вже розумничка, гарнюня. І в Польщі вона таки здолала свою мрію. Нажаль, особисто я не змогла бути поряд нею в ті хвилюючі днини, але Влад привіз чудове відео. Сяяла дівчинка на сцені на цілий безкінечний всесвіт. Ще й нагород привезла. Ну так вже палко грала. В кожному її русі – звільнення від довгого чекання, від всього суму, що натерпілася. Неначе то вже не вона, а одна суцільна душа янгольська.
     Здійснила цю мрію і з новою полум’яною надією прийнялася долати нові горизонти. Цілий безкінечний всесвіт перед нею – і вона може все. Нам лиш сил набратися нести це дитятко по світові – а там усе подолаємо. Все віддамо за її мрії.