Цяцька

     Тоді, три тисячі років назад…
     Хоча… Хтозна скільки часу знадобилося пересипати піском лиш для того, щоб я з нею зустрілася. Може для того, щоб вона народилася, у пустелі піщані чорти намели гори золота, назводили барханів, а, може, її народження було просто випадковим. Нікому вже не потрібна загадка її народження терзає лише мене.
     Я не знаю навіть, чи доглядали за нею боги. Чи піклувалися вони коли-небудь про одне слабесеньке життя, подароване дівчинці колись давно.
     Я вірю в те, що для народження кожної крихітної людинки світ змінюється докорінно і готується він до цього не одну тисячу років. Може, для неї світ готувався геть не з піску. Самуми віяли для когось іншого. Чи, світ для неї закладався зернятком якоїсь квіточки. Або ж народженням якоїсь комашечки. Вона мала милуватися квітами, зірочками, сонечком.
     Світ, покинутий богами живе так, як хоче. Він невпинно міняється. А боги сидять десь угорі, високо-високо, вигнані з землі за страшну провину. Вони прокляті на те, щоб безкінечні вічності спостерігати як земля пливе по темряві, захищена ніжним блакиттям неба. Так, це прокляття богів – ніколи більше не торкатися землі і не зазирати людяно у блакить. Приречені на темряву.
     Сьогодні я знаю для кого пересипали вітри пісок у пустелях. Воно теж не даремно, бо готувалося прийняти ще одне життя. Це життя повинно було бути сухим, колючим, майже облишене усім живим. Це життя, що душило пісками, повинно було стати початком великих пошуків, дороги до себе. Так, мандрівка мала закінчитися на віковічних зелених луках, з зеленими соковитими травами, з широкою кришталевою рікою.
     Мало бути… Тут ні в чому немає певності. Все таке нетривке, повітряне. Все колишеться, готуючись зникнути.
     Впевнена, що як тільки на хвильку примружу очі і знов їх відкрию, то все зазнає змін і десь знову запалають життя людські.
     Так було і з ними. Одного літнього ранку народилася дівчинка, що мала гратися з метеликами посеред моря запашних трав. Однієї зимової ночі, під рев бурі хтось дико кричав від болю і щастя, народжуючи мандрівного хлопчика, що мав вирушити крізь пустелі до справді щасливого і постійного життя, не згублений примарним оазисом.
     За всім цим чудом, що відбувалося протягом тридцяти років і одного дня презирливо і заздрісно спостерігали боги. Що ті тридцять років і один день для космосу? То навіть не чих і не зойк. Геть ніщо для темряви загадок. Хтозна скільки богів тоді пильнували за людьми. Весь пантеон чи тільки двоє?
     Навіть у цьому нема певності. То вже не має ваги, як туман, що все-одно висихає, розлітається бозна куди.
     Певність в іншому. Коли боги вели якісь свої пусті балачки, хтось зронив до невидимого, безтілесного долу, що призвичаєний для нелюдських ніг свій божественний перстень. Він зі страшним гуркотом котився по чорно-зоряній підлозі.
     Тоді ж таки знову розтривожені гуркотом нахилися чи таки ж увесь пантеон, чи тільки два пентюхи, піднімаючи перстень з долівки, їм в око трапилася земля. І ті двоє бідолашних і ще одна людська пекельна вигадка – гроші.
     Малі гроші для богів, у яких навіть грошей немає. Якась тисяча невідомих їм грошей, що поклала початок їх жорстоким балачкам. Боги притримали ту річ, немов гумового м’яча, з якими ще не вигадали, що краще зробити. І двоє землян, що сподобалися чимось злодіям.

     Я сиділа біля озера і чула їх страшні мовляння.
     Якщо віддати гроші малюсінькій світловолосій дівчинці, то вона лише зможе вилікувати своє хворе дитяче серденько і то лиш один день по-земному довгий день. То нічого не змінить, бо малій таких днів треба десять. Не варто давати надію.
     Якщо пожбурити гроші чоловікові, як лотерею, скажімо, то він буде носитися з ними ще дуже довго, не знаючи, куди їх встромити в своєму безглуздому житті. І ми ще довго будемо спостерігати те кіно.
     Отже, хлопці, ми зробимо вигляд, що не зазирнули у реанімацію до козявки.

     Так воно і сталося і ніхто не міг переіначити.
     Наступного дня чоловік міцно спав, посміхаючись картинкам, щойно побаченим по новенькому телевізору і навіть не зойкнув, коли маленьке дівчатко задихнулося, не силячи більше качати кров своїм слабеньким серденьком.
     А боги вже давно забули, плюнувши відчайдушно, роздратовані пустоголовим чоловіком. Як дивно вітри сплітають коси долі людської і подій на чиїсь нерозчесаній голові.
     Як все дивно і незрозуміло-безглуздо.
     І для кого виростали ті квіти на луках?

     А може я навіть пусто терзаюся тими богами.
     Може.
     Їх нема і наша земля летить у прірву без керманича.
     Вони добрі і приглядають за нами? Може то з їх доброти та дівчинка більше не гнітиться нашим світом?
     Я геть заплуталася в богах і людях.